Історії наших захисниць та волонтерок — це те, що дає нам силу триматися сьогодні. Редакція «Україночки» ділиться з вами надважливим матеріалом про жінок, які боронять Україну на передовій, долаючи стереотипи та доводячи свою незламність.
Під її фотографіями в Instagram росіяни пишуть погрози: і дістануть, і убʼють, і знищать. Для них ця мініатюрна, з тендітністю статуетки юна жінка — Банші, що віщує їхню смерть.
Яна Залевська, 25-річна командирка взводу операторок БпЛА, який промовисто називається «Амазонки Банші».
У війську вона вже п’ятий рік — половину життя своєї восьмирічної дочки.
Про свій досвід командування Яна каже задиристо: «Я не зламалася там, де було важко. Я брала відповідальність на себе. Лідерами не народжуються — лідерами стають, проходячи певні обставини в житті».
Її підлеглі — жінки віком від 18 до 51 року. Іноді Яна сама собі дивується, що командує вдвічі старшими за себе бійчинями. Але, за її словами, на війні немає віку й статі, а є завдання, яке ти мусиш виконати — бо інакше навіщо ти в ЗСУ?
«Коли в якийсь певний час нам скажуть, що все, перемога, можете бути вільними, я, повірте, буду першою серед тих, хто побіжить з армії додому. Але поки ворог тут, то і я тут. Мені треба побачити своїми очима, що я його відбила далеко-далеко від наших кордонів. І переконатися, що він не повернеться», — говорить Яна.
Звʼязок дуже поганий, я боюся, що Яна, яка після поранення втратила слух на 50 відсотків, мене не чує. І я щосили кричу в слухавку. Дарма — у неї слухові апарати. Якщо вона з ними може воювати, то розмовляти зі мною — і поготів.
Я не людина війни
Пів життя — 12 років — вона займалася танцями. Концертні сукні й високі підбори, турніри й конкурси, специфічна дисципліна занять і виступів. Але це була дисципліна красивих рухів, гнучкого тіла, азарту змагання. Дисципліна армії, де живуть за командою, була Яні чужою і навіть неприємною.
А про військову дисципліну вона знала: їй було 14, коли батько пішов у АТО.
«Я на нього дуже ображалася: у мене купа підліткових проблем, а він кидає мене і йде на війну. Батько мені тоді пояснив, що у 2014 році на Майдані бачив, як гине молодь, і він іде в АТО, щоб у майбутньому його трьом дітям не довелося воювати. З 2015 року я його рідко бачила: приїде додому з війни, намагається виховувати, і я знову ображалася на нього: мовляв, покинув мене, а тепер виховуєш», — розповідає Яна.
Поки батько воював, вона вивчилася на кравчиню-закрійницю, на візажистку, народила дочку. Батько радив підписати контракт із ЗСУ — а вона йому постійно відрізала, що ніколи не піде в армію, бо армійські правила не для неї. У 19 років під тиском батька таки пішла у військкомат. Про контракт із нею навіть не захотіли говорити. Мовляв, дівчисько, яке нічого не вміє, ще й із дитиною на руках.
Вона влаштувалася адміністраторкою в кафе, моталася в робочих справах між рідним Херсоном, Одесою й Києвом, батьки допомагали з дитиною.
Станом на початок повномасштабки Яна вже розійшлася з батьком своєї дочки, вже була заміжня за громадянином Канади. Тато, який з 2015 року кидав військову частину тільки для лікування, зателефонував під ранок 24 лютого 2022 року і наказав їхати з малою Юльцею до чоловіка в Канаду.
«Я відповіла йому, що подумаю. Пішла з друзями у військкомат — він був зачинений. Я не могла просто так виїхати з дитиною із Херсона. Я розуміла: якщо зараз я поїду, то ніколи не зможу повернутися у своє місто, з якого втекла. І я не хотіла жити за правилами Канади, свого чоловіка. Я хотіла жити за своїми правилами у своїй країні, своєму місті. Тому що коли боляче, не можна тікати. Я бачила в новинах, як в інших містах люди виходять без зброї проти танків — це дуже мотивувало. 1 березня в Бузковому парку росіяни розстріляли нашу тероборону. Це було жахливо. Хотілося щось робити, чинити опір. А росіяни в Херсоні почали шукати родини атовців», — згадує Яна.
Того березня їй виповнився 21 рік. Вона залишила дочку в її батька, а сама через російські блокпости поїхала до свого — у Миколаїв, де тоді базувалася його 59 бригада.
За хлопцями приїхала?
«Я коли їхала до батька, думала, що піду в армію будь-ким, хоч хлопців стригти. Батько тоді в бригаді займався питаннями комунікації з журналістами, фотографував наших бійців тощо. Він дав мені тиждень обжитися в нього, подумати. Казав, що армія — не місце, куди сьогодні можна просто прийти, бо хочеться, а завтра піти геть, бо розхотілося.
А з батьком жили хлопці — добровольці початку повномасштабки, мотивовані, сильні духом. Була надія, що от пів року — і виженемо росіян. Я ще більше захотіла служити», — згадує Яна.
У Миколаєві вона звернулася у військкомат, щоб мобілізуватися, тільки не в батькову бригаду, а в іншу. А працівниця військкомату її образила: «Ти чого сюди прийшла? По гроші хочеш в армію йти? Хлопців для розваг шукаєш?». Яна розвернулася і пішла звідти. Розповіла батькові про це приниження. І він повів її до свого командира.
«Я не приховувала, що у військовій справі нічого не тямлю, що навіть тири в парку завжди обходила стороною. Але командир мені сказав, що якщо я впевнена в собі, якщо я хочу — то потягну. І я мобілізувалася в 59 бригаду», — розповідає Яна.
Вона змогла відбитися від роботи на кухні й посади діловода. За сприяння батька почала їздити в підрозділи — фотографувати бійців, готувати якусь інформацію про них. А паралельно опановувала автомат. Так минуло кілька місяців:
«Я зрозуміла, що мені цього замало. Я не хочу їздити фотографувати хлопців, які воюють. Я хочу, щоб фотографували вже мене, як воюю я. Батько познайомив мене з командиром, який формував штурмову групу. Я пройшла навчання з такмеду і стала в цій групі бойовою медикинею. Вісім місяців прослужила. Загинув мій друг, я не змогла його врятувати. Відчула, що стала жорсткішою, у мені щезла дитина, яка вірила в чудеса».
У складі штурмової групи вона звільняла свій Херсон — пережила ні з чим не зрівнянне відчуття гордості, що от, їй пощастило брати в цьому участь, що це і її зусилля…
І після звільнення Херсона командир сказав, що вона має опанувати дрон.
«Що таке дрони — я не знала. Просто погодилася, бо як медик я на той момент виснажилася. Мене послали на курси, казали, що це типу як у компʼютерну гру грати. А я боялася, що не зможу. Плакала. Після занять люди йшли гуляти, а я все тренуюся! Коли побачила, скільки кабелів і різного устаткування, крім броніка й автомата, треба тягати на собі, зрозуміла, що мене надурили, коли сказали, що оператору БпЛА буде легко.
Повернулася в бригаду, в інший підрозділ, почала ходити на чергування з бойовим екіпажем. Толку з мене там спочатку було на рівні “принеси-подай”. Але я вчилася. Таке немов стажування було в бойових умовах. А потім моя перша самостійна ціль — я змогла добити підбитий іншими танк», — ділиться Яна.
За якийсь час на Донецькому напрямку вона палила вже колони російської техніки.
Обличчя не жіночої війни
Яна тоді була єдиною жінкою в чоловічому екіпажі і єдиною жінкою, що виконувала бойові завдання у своєму підрозділі.
«Хлопці сприймали мене по-різному. Насправді на бойових посадах дуже мало чоловіків, які не бояться конкуренції з жінками, що в жінок може вийти навіть краще, ніж у них самих. І ще це недоречне залицяння, яке дуже скоро починає дратувати, і провокативні ситуації, щоб вивести мене на емоцію, і підстави з технікою, щоб я в потрібний момент не змогла працювати. Я думаю, що чоловікам у моїй присутності важко було говорити про свою втому, їм не хотілося бути слабкими в моїх очах, а бути постійно сильними теж важко», — розповідає Яна про чоловічі упередження.
Але й самій Яні було важко: вона теж не могла розслабитися й говорити про свою втому — щоб не почути зверхнє чоловіче: «То вали звідси…».
Необхідність ділити з чоловіками армійський побут Яну не бентежила. В одному підвалі з чоловіками — запросто, почергово митися в спільному душі — теж. Вона знала, що ніхто з хлопців не сунеться й не створить конфліктної ситуації.
Був серпень 2024 року. Яна вже служила операторкою БпЛА в артилерійському підрозділі. Її не пустили у відпустку, хоч і обіцяли, і вона чомусь сказала, що от через два тижні все одно піде, але не на 15 днів, а на сім місяців. Слова стали пророчими: через два тижні її поранило.
У той день під донецькою Карлівкою прорвалася російська піхота, активно працювали свої й ворожі дрони. Хтось із хлопців, мабуть, скористався б для туалету порожньою пляшкою — у своєму ж підвалі. Яна ж вийшла «на вулицю». Вона завжди для цього виходила.
«Я втомлена була дуже, нас довго не міняли, перед тим у мене ще сонячний удар був. Чую, летить щось наді мною, думала, що то вилетіли наші дрони — навіть голову вгору підняла. Розрив стався угорі наді мною — мене накрило ударною хвилею й обсипало уламками», — згадує Яна.
Отямившись у шпиталі, вона зробила селфі: здавалося, що тіло, особливо обличчя й шия, обсипане дрібним щебенем — так багато було в ньому уламків. Яна виставила те фото в Instagram, підписала: «Обличчя не жіночої війни». Скільки ж радості викликало це фото в росіян! Скільки зловтішних коментарів вони понаписували!
Зате побратими писали, що вона все одно залишилася гарною.
Далі було сім місяців шпиталю, операції на вухах, на очах, на руці. 50-відсоткова втрата слуху. А зір — слава богу, не осліпла, лінзи ж вона носила й до війни. За допомогою спеціальних технологій шкіру вже вдалося відшліфувати від рубців. До того ж Яна завжди вважала, що оцінювати людину треба за її роботою, а не зовнішністю.
Лікарі казали, що їй уже не варто повертатися на бойову посаду: хоче служити, то нехай десь у тилу…
«Але я і лікарям, і побратимам сказала, що в тил не піду. Ворог нікуди не дівся, його не стає менше, мені його треба вбивати — для мене це було принципово», — говорить Яна.
1 березня 2025 року вона повернулася у свою 59 бригаду. За словами Яни, глухота ніяк не позначилася на її військових спроможностях. Недочула щось — перепитала, товариші дублюють повідомлення, якщо треба.
У тебе є права? Прикольно
Їй хотілося бути більш ефективною, відчувала, що як фахівчиня вже переросла свої обов’язки у 59 бригаді. І коли запропонували перейти у 141-шу, погодилася. Стала командиркою відділення операторів оптоволоконних БпЛА.
«Це були два чоловічі екіпажі, і я, жінка — їхній командир. Свій підрозділ я назвала “Банші”. Цю назву принесла з 59 бригади. Так називався підрозділ, куди я потрапила після шпиталю. Ми ефективно виконували бойові завдання, і я вирішила, що назва “Банші” буде мені амулетом у 141 бригаді», — пояснює Яна.
Підлеглі чоловіки сприйняли командирку, м’яко кажучи, скептично. Казали навіть, що це все заради піару, що командирську роботу за Яну буде виконувати хтось інший, а вона — вершки знімати. Але вона разом із ними вибирала й облаштовувала позиції, разом із ними «літала» й часто — результативніше за них. І чоловіки змирилися.
У листопаді 2025-го її викликав комбриг, подякував за службу і запропонував створити вже взвод, де операторами БпЛА будуть тільки жінки. І висловив побажання, щоб у назві нового підрозділу було слово «амазонки». Так і виникли «Амазонки Банші».
«Коли не знаєш, з чого починати роботу, треба просто починати. Комбриг сказав, що мені доведеться змінити своє мислення — з рівня солдата вийти на рівень командира. Страшно було, бо характер завдань змінився, характер відповідальності. Я, наприклад, нічого не розуміла у веденні документації, у координації роботи й розподілі завдань. Бо до того мене цікавило тільки от виїхати на позицію, політати, уразити ворога — і назад», — розповідає про свої тодішні страхи Яна.
Інформацію про новий підрозділ вона виставила в Instagram: «Дівчата, приєднуйтеся». Поширювала її з допомогою руху VETERANKA. Від жінок стали надходити заявки, почалися співбесіди.
«У мене позиція така до підбору бійчинь: прийшла сюди — то воюй. Слабкість, жалість, особисте життя — то все поза службою. Не справляєшся — спочатку я терпляче пояснюю, навчилася в батька гострі ситуації врегульовувати тільки словами, потім попереджаю, що будуть ухвалені відповідні рішення. Якщо ти тут не тягнеш, я знайду тобі роботу, яку ти будеш тягнути. А на твоє місце поставлю жінку, яка справлятиметься», — ділиться своїми командирськими методами Яна.
Маючи вже досвід командування чоловіками й жінками, Яна вважає, що жінки у війську більш витривалі, більш посидючі, більш сконцентровані на завданні. Навіть більш спостережливі — часто помічають те, що чоловік-оператор може вважати незначними дрібницями.
А на закиди, що без чоловіків на позиції важко, бо там часто дуже серйозні фізичні навантаження, Яна відповідає: «Ні. Я сама відкривала позицію й копала її разом із чоловіками. Жінка може з цим упоратися. Я навіть кажу хлопцям, щоб не допомагали жінкам облаштовувати позицію, носити устаткування, навіть якщо є така можливість — жінки мають робити це самотужки, бо вони — такі самі військовослужбовці, як і чоловіки. Хлопці мене інколи навіть тиранкою називають. Так, має бути форма, броніки для жінок. Але жодних послаблень їм у виконанні бойових завдань тільки через те, що вони — жінки».
За її словами, коли йдеться про взвод операторок БпЛА, це не значить, що жінки воюють відокремлено від чоловіків. Бо інструкторами й інженерами, фахівцями інших спеціальностей можуть бути чоловіки.
«Ми ж воюємо пліч-о-пліч. Тільки чоловікам важко прийняти, що жінки на війні теж мають яйця, коли не всі чоловіки їх мають».
Говорячи про чоловіків на війні, Яна старанно підбирає слова. Каже, що не кожен чоловік спроможний перебувати у війську, захищати. Наприклад, батько її дочки не пішов воювати. Але якщо ти не у війську, то маєш армії допомагати.
«Я до ухилянтів ніяк не ставлюся. Важливо, щоб у моєму житті їх не було. Коли мені говорять чоловіки про якісь свої права, типу не воювати — ну, прикольно, що в тебе є права. А в нас, військових, схоже, є тільки обов’язки. Вам не подобаються порядки в армії, командири — п*дари, скрізь х*рня — то прийди й зміни ситуацію, а не сиди на дивані. Вибачте за грубість, але мене аж прорвало», — гарячкує Яна.
Вона вважає, що мобілізація жінок обов’язково повинна бути.
Мультик із пультом управління
Її військовий позивний — Мультик. Хлопці пропонували їй щось таке войовничо-пафосне типу Валькірії. Яна відмовилася: войовничість абсолютно не відповідала її внутрішньому самосприйняттю. Ну яка вона Валькірія?!
«Я дуже люблю свій позивний. Тому що мультики бувають різні за настроєм — і серйозні, і розважальні. По суті, це про мене», — сміється Яна.
Військова розповідає, як часто їй аж не віриться, що вона — мама восьмирічної дитини, командирка жіночого взводу, що вже стільки часу на війні. Немов це все — не про неї, а про якусь іншу жінку, якій точно не 25 років…
Як тільки прийшла в ЗСУ, Яна склала заповіт. Каже, що прийшла в армію не гинути, але все ж вирішила, що має подбати про дитину.
«Мій другий чоловік, канадієць, не прийняв мого рішення йти на війну. Довелося розлучитися. Дочка зараз живе зі своїм батьком. Я склала заповіт на маму, тому що в мене велика проблема з довірою, тому що не один раз її вбивали, а йдеться про суму, яка може змінити людину. У разі чого моя мама потурбується про дитину, вона точно її не образить», — дуже виважено розмірковує Яна.
Її донька Юля живе в Україні — для Яни це принципово. З дочкою вона бачиться так само рідко, як колись її батько під час АТО бачився з нею. І тепер уже Юля допитується, коли закінчиться та війна, коли мама приїде. І тепер уже Яна пояснює дочці, що воює заради неї, бо того життя, яке вона хоче для своєї родини, не буде, поки росіяни пруть.
Батькові нині 56 років, і у 141 бригаді він опановує польоти на БпЛА. Вони, як і колись у 59-й, у різних підрозділах. Війна така, що навіть коли вони живуть в одному приміщенні, то можуть не бачитися цілу вічність. Дивні відчуття, коли батько стає ще й побратимом.
… Яна вже дуже давно не танцювала — каже, що зараз у неї інші потреби. От коли все закінчиться й буде перемога, обов’язково запишеться на якісь майстер-класи з хореографії, займеться танцями й, можливо, ще навіть відкриє власну школу танців. І станцює з дочкою — Юля теж займається хореографією.
Слово редакції: Дякуємо кожній українці, яка сьогодні наближає нашу перемогу на фронті чи в тилу. Ваша мужність надихає світ. Пишаємося!
Джерело новини: hromadske.ua