Батьківська азарт на шкільних конкурсах часто перетворює дитячу творчість на змагання дорослих амбіцій. Готові роботи сяють професіоналізмом, явно недоступним маленьким рукам.
Ця гонка за батьківським зізнанням непомітно витісняє справжнього учасника подій. Дитині залишається лише пасивно спостерігати за чужим тріумфом, або навіть просто подавати клей.
Початкова мета таких завдань – дати волю дитячій фантазії та експериментувати з матеріалами. Це ключ до розвитку уяви та проектного мислення.
Позбавляючи дитину цього процесу, дорослі крадуть у неї безцінний досвід самостійної творчості. Кого ж вони намагаються обдурити такими шедеврами: вчителів чи себе?
Безумовно, дорослий впорається з виробом швидше та акуратніше. Однак ця тимчасова перемога обертається тривалою поразкою у розвитку юної людини.
Звичка вирішувати завдання замість дитини легко перекочовує до інших сфер її життя. Подібна опіка ризикує стати вічним милицею, що заважає йти своїм шляхом.
Діти позбавляються права на помилку, без якої неможливе справжнє навчання та зростання. Вони звикають чекати на готові рішення, а не шукати свої.
Розвиток дрібної моторики та просторового мислення залишається лише на папері навчальної програми. Насправді ці навички так і не формуються належним чином.
Впевненість у своїх силах тане, коли всі значущі досягнення належать мамі чи татові. Дитина починає сумніватися у своїх здібностях щось створити.
Вміння ставити цілі і доводити розпочате остаточно залишається незасвоєним. Ці ключові компетенції просто нема де практикувати під батьківським диктуванням.
Шкільний конкурс виробів має повернутися до своїх витоків – бути майданчиком для дитячої, хай неідеальної творчості. Нехай роботи будуть кривими, але щирими та самостійними.
Дозвольте дітям створювати, помилятися та пишатися своєю працею. Їхні майбутні перемоги починаються з сьогоднішніх незграбних, але власних виробів.
