Каннський кінофестиваль майже щорічно включає фільми Веса Андерсона до своєї конкурсної програми, і вони постійно розширюють її програму. Цього року на фестивалі також відбувся дебют його останнього фільму «Фінікійська схема». Як завжди, фільм демонструє самобутній режисерський хист Андерсона разом зі справжнім зірковим ансамблем, але чому цього здається недостатнім на даному етапі кінематографії?
Сюжет фільму «Фінікійська схема» обертається навколо дивакувато-європейського магната Анатоля «Джа-Джа» Корди (його зіграв Бенісіо дель Торо), який щойно пережив свою шосту авіакатастрофу. Цього разу він прагне зв'язати вільні кінці: призначити наступника, вирішити величезний фінансовий дефіцит і, якщо можливо, розкрити правду про вбивство своєї першої дружини. Його супроводжує незвичайне тріо — його дочка, черниця Лізл (Міа Треплтон), та приватний репетитор Бйорн (Майкл Сера). Разом вони подорожують вигаданим напівальтернативним регіоном, відомим як Незалежна Велика Фінікія, намагаючись впоратися з «Прогалиною» — фінансовим дефіцитом, який сам Корда описує як «все, що ми маємо, плюс трохи більше».
Реклама.
Андерсон знову спирається на знайому формулу: незвичайні персонажі, симетричні композиції, пастельна кольорова гама та несподівані драматичні моменти серед фарсових елементів. У цьому фільмі він знову співпрацює з Романом Копполою – сценарій нагадує «Королівські Тененбауми», але події розгортаються у грандіозніших, більш політично заряджених та абсурдних масштабах.
Акторський склад – це справжнє видовище кінематографічних світил: поряд із дель Торо та Тріплтоном у фільмі знімаються Руперт Френд, Скарлетт Йоханссон, Том Генкс, Бенедикт Камбербетч, Різ Ахмед, Білл Мюррей, Віллем Дефо, Ф. Мюррей Абрахам та інші. Однак головною героїнею залишається дель Торо. Він втілює мільярдера, що нагадує Онассіса, плавно інтегруючись у ритм діалогів Андерсона, ніби він невід'ємна частина цього вигаданого всесвіту.
Чи варто вам подивитися «Фінікійську схему», прем’єра якої незабаром відбудеться в українських кінотеатрах? Можливо, цей фільм змінить ваше сприйняття режисера, особливо якщо ви вважали його останні роботи дещо недосконалими. Він водночас ретроспективний та новаторський: схожий на старовинну листівку з альтернативної реальності, де кінематографічний ландшафт обертається навколо діалогів, драм та складних діаграм.
Вес Андерсон, якого ми продемонстрували у фільмі «Фінікійська схема», залишається тим самим «фірмовим» режисером, якого ми знаємо з часів «Рашмора». Його стиль – майже математично точна симетрія, сценографія, що нагадує діораму, та актори, що вимовляють репліки з холодними виразами обличчя прямо в камеру – залишається незмінним вже понад два десятиліття. Кожен аспект – від шрифтів до ґудзиків піджаків – ретельно розроблений, а костюми знову вишукано розроблені Міленою Канонеро. Однак ця візуальна привабливість більше не захоплює; вона більше заспокоює, схожа на знайому колискову.
У певний момент ця естетика була новаторською: Андерсон запропонував альтернативу голлівудському реалізму, створивши сферу, де панували штучність, гротескність та ретельність. Однак сьогодні, в умовах, коли домінують візуальний надмірність та метаіронія, підхід Андерсона починає здаватися не стільки сміливою заявою, скільки лише тінню колишнього «я». Його останньому фільму бракує відчуття дива — він резонує лише як слабкий відлуння попередніх тріумфів. Те, що колись було новаторським, тепер виглядає як самознущання.
«Фінікійська схема» працює як тонко налаштована машина, яка більше не вимірює час, а просто цокає на самоті. Хоча кожен кадр можна було б розбити на дошку Pinterest, фільм передає відчуття музейного експоната: красивий, вишуканий, але позбавлений життя. Замість того, щоб викликати емоції, він представляє концепцію; замість глибини оповіді він пропонує алегорію.
