Наше здоров’я та врода — це головний ресурс, який допомагає відчувати себе впевнено кожного дня. Редакція «Україночки» підготувала для вас корисний матеріал про те, як фахівці працюють з «невидимими травмами» українських захисників та як це може стосуватися кожного з нас.
Ця енергійна жінка не дає військовим відлежуватися, працює з невидимою травмою, готує прокурорів до допитів, здобула перемогу над академіком, щодня присвячує 20 хвилин фізичній активності та навіть зуміла отримати важливу інформацію з-під носа Трампа. Це — Ксенія Возніцина, директорка Центру психічного здоров’я та реабілітації ветеранів «Лісова поляна».
«Невидима травма»
До 2014 року Ксенія Возніцина 10 років працювала неврологом у поліклініці столичного інституту медицини та праці Академії наук. Згодом вона очолила цю поліклініку, де лікували пацієнтів, які працювали на шкідливих виробництвах. Наприклад, це могли бути токсичні розлади нервової системи через отруєння свинцем чи ртуттю. У стінах інституту лікарям доводилося не лише діагностувати хворобу, а й встановлювати її зв’язок із професійною діяльністю.
З початком війни ситуація змінилася. Тодішній директор інституту, відомий вчений Юрій Кундієв, зібрав лікарів із пропозицією: «Нумо щось робити для військових. Допомагати їм».
На той час перші військові з пораненнями надходили до інститутів кардіології, пульмонології, ортопедії, хірургії. Заклад, де працювала Ксенія, запропонував те, що міг — психологічну допомогу.
«Спершу, крім бажання допомагати, ми не мали нічого. Але стартували разом з Інститутом психології. Зрештою, травма існує у світі давно, просто травматичні досвіди були іншими», — згадує Ксенія.
Лікарі обох інститутів сформували медико-психологічну команду. Бійців із психологічними розладами, яких забирали з центрального військового шпиталю, ушпитализували до інституту. Їх розміщували у невеликому відділенні на 20-30 ліжок, хоча допомоги потребували значно більше пацієнтів. З ними працювали неврологи, психологи та психіатри.
Водночас інші лікарні з психіатричними стаціонарами також почали приймати військових.
Перші роки війни були насичені навчальними програмами, тренінгами та семінарами для лікарів. Приїжджали фахівці з військової травми з США, Ізраїлю, Хорватії. Багатьом українським психологам довелося здобувати другу освіту, де вони вивчали методи роботи з травмами.
«Як невролог, я вибрала напрям, у якому за роки стала експерткою. Це — посткомоційний синдром, або, іншими словами, «невидима травма», яка дуже поширена на війні й вимагає медичної реабілітації пацієнта», — пояснює лікарка.
Ксенія самостійно вивчала іноземну літературу та американські медичні протоколи, адже США мають значний досвід у дослідженні цієї проблеми. До приходу до влади президента Дональда Трампа доступ до протоколів був вільним, але згодом сайти стали закритими. Однак лікарка встигла отримати всю необхідну інформацію.
«Готова за військових горло перегризти»
Займаючись темою психічного здоров’я, Ксенія розуміла, що ця проблема виходить далеко за межі війни і супроводжуватиме людей ще довгий час після її завершення.
«І мої 20 ліжок — це ні про що. Допомога розрізнена, хтось лікується в психіатричних стаціонарах, що не є правильним місцем для людей із травматичним досвідом, адже там переважно лікують медикаментами. Люди страждають. Крім того, ветерани не надто комусь потрібні, особливо з «невидимими» травмами. І стало зрозуміло, що треба щось змінювати. Тоді, у 2018-му, у мене виникла ідея створити Національний центр психотравми. Він мав стати осередком лікування пацієнтів за всіма новітніми методами, а також хабом для фахівців з усієї України, де б вони могли навчатись, стажуватись, обмінюватись досвідом і поширювати його», — зазначає Возніцина.
Їй спала на думку ідея створити цей центр на базі Академії наук, в інституті, де вона працювала.
«Зрештою, недуги бійців теж пов’язані з їхньою роботою, яку вони виконують на фронті. Тобто це професійне захворювання», — каже неврологиня.
Вирішувати це питання вона пішла на найвищий рівень. У той час Академію очолював Віталій Цимбалюк, якому було за 70 років. Після цього розпочався надскладний етап у житті Ксенії, який, зізнається вона, пам’ятатиме все життя.
«Я йому розповіла про свій задум. І що він зробив? Прийшов з перевіркою до нашого закладу. Наступні два місяці колеги мені влаштовували «веселе життя»: вони думали, що я донесла на них, хочу прикрити клініку й заселити її ветеранами. А з ними не хотіли морочитися, бо вони складні, проблемні, «роблять усім нерви». А я і тоді, і зараз готова за військових горло перегризти кожному».
«Ви — мій якір»
Допомогла Уляна Супрун, тодішня в.о. міністра охорони здоров’я. Її не довелося довго переконувати: людина, яка народилася і довго жила в США, знала, що таке психічне здоров’я ветеранів.
Вона радо сприйняла нову ідею: «Є старий санаторій для «афганців» у Пущі-Водиці, куди вони умовно приїздять пити горілку. Заклад МОЗівський, фінансування чимале, але інституційно він неспроможний. Тобто державні гроші йдуть в нікуди. Там немає головного лікаря, будемо оголошувати конкурс на створення центру. Готуйся». Возніцина додає:
«Це був справжній великий конкурс, я три місяці готувала концепцію. Вона вийшла на 30 аркушів. Це все втілилося, і за фактом це і є нинішня «Лісова поляна».
Ксенія стала директоркою установи, а через кілька років — однією з ключових фігур системи психічної реабілітації військових в Україні. На час вторгнення неврологиня та її заклад були абсолютно готові до прийому нових пацієнтів.
Напрям роботи змінився: якщо до 2022 року працювали з ветеранами та соціалізували їх до цивільного життя, то після — пацієнтами стали чинні військові. Їх приймають на три тижні, «підлатують», після чого ті знову їдуть на фронт.
Якось у перший рік великої війни директорці прийшло повідомлення посеред ночі від бійця, який у неї лікувався: «Я лежу тут в окопі, все навколо літає, страшно, погано, але я заплющую очі й бачу: „Поляна“ стоїть, до неї веде алея, ллється світло крізь великі вікна, ви всі там ходите. І мені спокійно, і радісно від того, що якщо зі мною щось трапиться, ви зможете допомогти. Ви — мій якір».
Для військових на фронті має велике значення, що є місце на великій землі, де їм допоможуть.
«Ми намагаємося зберегти їхню психіку, дати навички саморегуляції, наповнити ресурсом, щоб вони могли повернутися й виконувати цю страшну роботу. Звісно, є важкі пацієнти, вони вже не зможуть воювати, їм рекомендуємо пройти ВЛК. Але більшість — підтримаємо психологічно», — коментує директорка.
Лише поспати не вийде
Лише за останні чотири роки через «Лісову поляну» пройшли 18 тисяч військових, ветеранів і родичів загиблих чи безвісти зниклих. Однак із них 95% — все ж таки захисники. Хтось потрапляв сюди повторно. (У центрі одночасно може перебувати на стаціонарі 220 пацієнтів.) Військові вже не так бояться психологічної допомоги, упередження щодо неї зникають, бо це допомагає.
«У нас атмосфера доброзичливості, привітності, розуміння глибини, що з людиною відбувається. І ми використовуємо багато методів впливу на психіку. Перші чотири-п’ять днів пацієнт звикає, освоюється й далі починається найцікавіше. Багато хто думає, що приїхав полежати, поспати — і все. Ми даємо навичку, що з психікою потрібно працювати дуже активно, так, якби в нього було фізичне поранення».
Психотерапевт призначає пацієнтові обов’язково або групову, або індивідуальну роботу. А потім додаються факультативи, згідно з побажаннями військового, особливостями його освіти, інтелектуальними здібностями, фізичною підготовленістю. Це може бути стрільба з лука, робота в саду, медитація тощо. І боєць зайнятий цілий день. У «Поляні» наголошують, що навички, здобуті тут, треба впроваджувати в життя.
«Психічні розлади не лікуються за три тижні, — впевнена неврологиня. — За сном, харчуванням треба стежити постійно, зі спортом дружити, мати підтримувальну психотерапевтичну допомогу. Ми хочемо донести, що психічне здоров’я — це не вигадка. Це частина здоров’я, з яким треба працювати. І працювати багато».
Вчимо прокурорів працювати із жертвами зґвалтувань
Ксенія Возніцина також навчає інших. З колегами видала посібник для лікарів, де описано, як працюють із психічним здоров’ям у «Поляні». Також є багато дистанційних курсів від «Поляни», розміщених на різних платформах. Є живі, очні тренінги, через які пройшли тисячі фахівців. Директорка не втомлюється розповідати про свій досвід лікування посткомоційного синдрому.
Нещодавно до неї із запитом звернулися з Генпрокуратури, і 1500 прокурорів пройшли тренінги з травмочутливої комунікації. Вони зараз мають найбільший попит.
«Прокурорам це треба, бо допитують людей після зґвалтувань і мають уміти це робити максимально обережно. Днями ми провели тренінг для слідчих Національної поліції, які працюють із родинами безвісти зниклих. Їхня робота — теж у глибокому травматичному полі. Вони мають знати, як реагувати в кризових ситуаціях на панічну атаку, на агресію, на плач, на істерику», — каже Возніцина.
Нещодавно відкрилася філія «Лісової Поляни» в Одесі. Ксенія впевнена, що на всю Україну вистачило б трьох-чотирьох таких філій.
«Зараз у країні достатньо працюють із психічним здоров’ям військових. Майже в кожній лікарні кожної громади. Наші ж центри — для дуже спеціалізованого поглибленого лікування, і воно для складних випадків, саме якими ми в «Поляні» й займаємося».
Лідерство у сфері болю
У «Лісовій поляні» працюють 230 співробітників. Як керувати людьми та надихати їх, якщо навколо травми й біль? Ксенія Возніцина в усіх коментарях, інтерв’ю, постах у соцмережах має вмотивований, активний та оптимістичний вигляд.
Хоч у неї є свої особисті проблеми. У 2023-му після непростого розлучення після шлюбу, що тривав понад 20 років, до неї підійшла головна сестра: «Ксеніє Борисівно, у вас все добре? Ми бачимо, що ви напружена. У нас проблеми? „Поляну“ закриватимуть?». Тоді вона зрозуміла, що керівник не має нести свій біль у люди. Його задача — надихати. Це не означає, що треба вдавати. Насамперед — нормалізувати свій стан. Це як із кисневою маскою в літаку: спочатку надягаєш собі, потім іншим.
Їй допомогла своя ж команда професіоналів: як керувати емоціями, де брати ресурс.
«Не знаю, як би я справилася, якби не працювала в Центрі психічного здоров’я, — сміється вона. — Мій ресурс — це люди. Багато людей щодня після роботи й на вихідних. Зустрічі з друзями, походи в кіно, театр, ресторанчики, музеї — це моя потреба, як воду пити. Плюс я стала додавати багато фізичної активності, стрибаю щоранку по 20 хвилин. Це всього-на-всього тривалість п’яти пісень у навушниках.
Але головний мій ресурс — щодня бачити результати нашої діяльності. Коли у військових уже через тиждень змінюються обличчя. Світлішають, лагіднішають. Вони дивляться в очі, вони всміхаються й починають розмовляти. Вони дякують, а мені завжди соромно, бо ми маємо їм дякувати. І все ж — коли ми бачимо, що їхня якість життя змінюється на краще — це надихає просто колосально».
Порада від «Україночки»: Пам’ятайте, що психічне здоров’я — це невід’ємна частина загального добробуту. Активна робота над собою, пошук ресурсів та підтримка фахівців можуть суттєво покращити якість життя, навіть після найтяжчих випробувань. Дбайте про себе, адже ви — прекрасні!
Джерело новини: hromadske.ua