Редакція «Україночки» вирішила розібратися, що означає бути українцем у 21 столітті, адже 35 років незалежності — це час, коли українці вчилися усвідомлювати себе як націю з власним голосом, культурою та правом визначати своє майбутнє. Це питання є особливо актуальним для сучасних українок, які прагнуть зрозуміти глибинні аспекти своєї ідентичності та ролі у побудові сильної держави.
35 років становлення: від “окраїни” до самостійної держави
35 років Незалежності — це 35 років самостійного існування, коли Україна нарешті чітко позначила себе на карті світу. Тепер ми маємо свій голос на міжнародній арені, українських спортсменів, які підіймаються на п’єдестали під національний гімн, здобуваємо українські “Оскари”, створюємо власну музику, розвиваємо дизайнерські бренди, генеруємо унікальний гумор та багато іншого.
Україна — це наш рідний дім. Особливо це відчувається зараз, коли мільйони українців були змушені покинути свої домівки. Паспорт із тризубом, державний прапор і гімн стали не просто символами, а глибоко особистими маркерами нашої приналежності. Поняття “українець” дедалі більше асоціюється не лише з походженням, але й з громадянством, спільними цінностями та свідомим вибором. Як будь-яка держава, ми маємо свої здобутки і поразки, героїв і злочинців, славу та помилки, друзів і ворогів. Це вже не та “окраїна”, якою нас намагалися представити в радянські часи.
Це був непростий шлях становлення та утвердження незалежності. Хоча наша державність сягає часів Київської Русі, козацтва та визвольних рухів, минуле було позначене періодами роз’єднаності, радянськими репресіями та трагічним ХХ століттям. Прагнення бути самими собою, зрештою, призвело до нових випробувань. Воля ніколи не дістається легко. За право бути собою на споконвіку рідній землі ми платимо страшну ціну — втрачаємо найкращих синів і доньок, патріотів, людей честі, совісті та щирої любові.
За право називатися українцями, говорити українською, любити Україну доводиться платити — і не тільки життям. Часто це вимагає складнішого вибору: відмови від власних переконань, принципів, моральних устоїв.
Поняття ідентичності: ким ми себе відчуваємо?
Чому народження в українській родині не гарантує автоматичного відчуття себе українцем? Чому чужа пропаганда змогла так глибоко вкорінитися в свідомості, що деякі люди досі “викорінюють” рідне, віддаючи перевагу чужому? Що таке ідентичність і чи можна її змінити?
Ідентичність — це усвідомлення себе, свого зв’язку з певними людьми, культурою, цінностями, мовою, історією та місцем. Вона формується під впливом особистого досвіду, родини, мови, культури, громадянства, переконань, пам’яті та приналежності до спільноти.
Ідентичність не є статичною. Вона розвивається протягом життя, змінюючись під впливом досвіду, зовнішніх обставин, історичних подій та оточення. Не дивно, що нинішня війна стала для багатьох каталізатором перегляду або зміни власної ідентичності.
Якщо особиста ідентичність відповідає на питання “хто я як людина?”, то національна ідентичність — це відчуття приналежності до нації, її культури, історії, символів, мови та спільного майбутнього.
Громадянська ідентичність передбачає не лише усвідомлення себе громадянином держави, а й прийняття її цінностей та відповідальності за її майбутнє.
У сучасному світі національна та громадянська ідентичність не завжди визначаються походженням. Людина може народитися в країні, але не відчувати з нею зв’язку. І навпаки, людина іншого походження може свідомо обрати країну, її мову, культуру та цінності.
Людина не перестає бути українцем через змішане походження, незнання всіх історичних фактів, недотримання традицій чи володіння іншою мовою. Водночас, формальне знання мови, традицій чи символів само по собі не створює глибокої ідентичності.
Ідентичність — це передусім відчуття належності, яке формується через досвід, пам’ять, культуру, цінності та особистий вибір.
Після століть імперського та радянського впливу частина українців втратила або послабила це відчуття. Саме тому сьогодні багато хто свідомо його відновлює — крок за кроком, спогад за спогадом.
Побачити своє очима інших: як нас сприймає світ
Примусити когось любити неможливо. Проте знати, цінувати та пишатися своїм — надзвичайно важливо.
Ми маємо щастя володіти Леонтовичем та його “Щедриком”, чия світова популярність стала феноменом. Важливу роль у міжнародному визнанні твору зіграла популяризація України через хор Олександра Кошиця. Сьогодні культура та спорт залишаються одними з найшвидших і найбезболісніших способів розповісти світу про Україну.
Через сто років одним із головних популяризаторів українського у світі став героїзм і звитяга. Мужність українців, які стали на захист від російської агресії, вразила мільйони іноземців. Нашу мову сьогодні вивчають швейцарці, канадці, поляки, вірмени, бразильці. Чому ж для частини громадян України вона досі залишається чужою? Відповідь проста й складна водночас. Іноземці бачать Україну ззовні, захоплюються нашою мужністю та відвагою, дивляться на нас закоханими очима, помічаючи найкраще. Натомість ми самі несемо в собі глибокі історичні травми, що тягнуться через покоління.
Іноземці дивляться на Україну без “багажу” радянського чи колоніального минулого. Вони бачать сучасну країну, яка бореться, розвивається, творить, захищає власну свободу.
Можливо, варто і нам частіше зосереджуватися на власних досягненнях, на тому, з якої прірви ми вибралися, а не постійно порівнювати себе з демократіями, чия історія формувалася століттями.
Що ж викликає захоплення Україною?
Передусім — героїзм. З лютого 2022 року Україна стала для багатьох у світі символом боротьби Давида проти Голіафа. Іноземці прагнуть бути частиною цієї епічної історії мужності. Це не голлівудський блокбастер і не міф Давньої Греції — це сучасники, які за сотні кілометрів від них творять історію, виявляючи неймовірну стійкість. Українська культура, армія та громадянське суспільство продемонстрували світові потужний досвід солідарності та взаємодопомоги.
По-друге — цінності та усвідомлений вибір. Для людей із демократичних суспільств свобода є однією з найвищих цінностей. Коли вони бачать, що українці віддають життя за право бути собою, це викликає глибоку повагу та бажання підтримати.
Те, що для нас може здаватися звичним — громадянська активність, самоорганізація, волонтерство, здатність об’єднуватися заради спільної мети — для багатьох у світі є прикладом того, як суспільство може діяти в умовах надзвичайних випробувань.
Ще один фактор — культура. Українська мова, музика, література, кухня, мистецтво та традиції для багатьох іноземців є новими, незнайомими й водночас надзвичайно багатими. Вивчення української мови для них стає не лише способом спілкування, а й формою солідарності, можливістю краще зрозуміти Україну та бути ближчими до її людей.
Чимало іноземних добровольців, волонтерів і медиків знайшли в Україні справжніх друзів, щирість і навіть новий сенс життя — те, чого їм бракувало у матеріально забезпечених, але не завжди емоційно близьких суспільствах. Ми бачимо те, що втратили. Вони ж — те, що відкрили.
Чому частина українців досі обирає чуже?
Це явище не є унікальним для України. Воно характерне для суспільств із колоніальним минулим, де протягом тривалого часу нав’язувалося відчуття меншовартості. І сьогодні людина може знати, що її культура є визначною та цінною, але все одно віддавати перевагу чужій.
Причини можуть бути різними: звичка, сформована з дитинства, асоціація іншої мови з престижем, відчуття, що українське — “провінційне”, родинна пам’ять, інформаційне середовище, бажання уникнути конфлікту з оточенням або реакція на надмірний суспільний тиск.
Ми спостерігаємо прояви колоніальної травми та комплексу меншовартості. Століттями російська та радянська імперії насаджували міф про те, що українська мова та культура — селянські, другосортні, неперспективні, тоді як російська є мовою освіти, престижу, науки та кар’єри. Ці уявлення глибоко закарбувалися у свідомості кількох поколінь. Тому мовний перехід — це не лише політичне рішення. Для багатьох це психологічна зміна звички та самоідентифікації.
Є й інший аспект. Війна принесла величезну кількість болю. Для когось відмова від українського контексту, перехід на інші мови чи споживання чужого контенту може бути способом втекти від важкої реальності, стресу й тривоги.
Водночас важливо розуміти: тенденція повернення до українського сьогодні значно сильніша. Мільйони українців за останні роки зробили свідомий вибір — перейшли на українську, відкрили для себе власну історію, культуру та відмовилися від чужого інформаційного продукту.
Процес переосмислення колоніального минулого може бути тривалим і болісним, але він уже відбувається.
Іноземці, які вивчають нашу мову, сьогодні виступають своєрідним “дзеркалом”. Вони допомагають тим українцям, які ще сумніваються, побачити справжню велич і красу власної культури.
Українцем стають не лише за народженням
Українська ідентичність як свідомий вибір — не винахід XXI століття. Ідея того, що нацією стають не лише за походженням, а й через власний вибір, характерна для багатьох країн, які здобували свободу або будували власну державність. Український досвід унікальний тим, що наше “ставання українцями” відбувається просто зараз, у режимі реального часу, під час найважчих історичних випробувань.
Ми часто зосереджуємося на власних недоліках, шукаємо “зраду”, говоримо про тих, хто відмовився від українського або перейшов під чужий прапор. Іноді за цим не помічаємо, як багато людей — у минулому й сьогодні — свідомо обирали Україну.
Серед них люди різного походження. Сергій Нігоян став одним із символів Революції Гідності. Сьогодні іноземці долучаються до захисту України та її цінностей. Сотні відомих українців повернулися в Україну і стали на захист держави. Етнічні українці, народжені за кордоном, також долучаються до допомоги своїй історичній Батьківщині.
Усе це — різні прояви одного процесу: людина робить вибір і через цей вибір визначає, до якої спільноти належить.
Як формується українська ідентичність?
Формування ідентичності — довгостроковий процес. Для дітей найважливішими є емоції, гра, приклад дорослих і повсякденне середовище.
Дитяче сприйняття формується не через примус чи лекції, а через позитивний досвід. Дитина копіює поведінку батьків. Якщо вдома спілкуються українською, читають українські книжки, слухають українську музику, подорожують Україною, цікавляться її історією та поважають традиції, дитина сприймає це як природну частину життя.
Культурні подорожі, табори, екскурсії, скаутські організації, зокрема “Пласт”, також можуть допомагати формувати відчуття спільноти, дружби та приналежності.
Дорослі мають сформовані звички та психологічні бар’єри. Тому впливати на них потрібно не лише вимогами, а передусім створенням умов, престижем і поступовою зміною середовища. Державні послуги, бізнес, кінотеатри, ресторани, сфера обслуговування мають створювати природне україномовне середовище, в якому людина може практикувати мову без страху помилитися.
Українські музика, кіно, стендап, мода, дизайн, технологічні стартапи, книжки та медіа роблять українську ідентичність живою та сучасною. Але найважливіше — підтримка замість осуду. Людина, яка переходить на українську, може помилятися. І це нормально. Безкоштовні розмовні клуби, дружнє мовне середовище та можливість говорити без страху бути висміяним часто працюють краще, ніж докори.
Дорослу людину неможливо просто змусити полюбити мову чи культуру. Але можна створити умови, за яких українське стане природною, комфортною та привабливою частиною її життя. Багато країн світу стикалися з проблемою втрати ідентичності чи мови через імперський вплив і намагалися виробити власні стратегії її збереження. У кожної країни був свій шлях. Українська ідентичність — це не лише те, від чого ми відмовляємося. Це насамперед те, що ми створюємо.
Маємо створити своє — настільки сильне, сучасне й якісне, щоб його хотіли обирати не лише українці, а й люди в усьому світі. Аби вибір обумовлювався не просто почуттями любові чи симпатії, а й якістю.
Якою буде Україна через наступні 35 років?
Звісно, головне — вижити у боротьбі, здолати ворога та зберегти державність. Наступне завдання — створити країну, якою пишатимуться не лише за її героїзм, а й за рівень життя, освіту, медицину, науку, культуру та можливості для людини.
Хотілося б, щоб наступні 35 років були не лише роками боротьби за право залишатися собою, а роками творення. Щоб українські діти росли у мирній країні, де слово “війна” залишиться в підручниках історії, а не в щоденних новинах. Щоб захисники та захисниці повернулися додому до своїх родин. Щоб кожна українська сім’я мала безпеку, власний дім, роботу, достаток і впевненість у завтрашньому дні.
Хочеться побажати Україні найпростішого і водночас найціннішого — миру, безпеки та добробуту.
А ще — не втратити себе, пам’ятати власну історію, цінувати тих, хто виборював нашу свободу, і мати достатньо сил та мудрості, щоб будувати країну, у якій хочеться жити, працювати, народжувати дітей і залишатися.
Бо бути українцем у XXI столітті — це не лише отримати паспорт із тризубом. Це знати, звідки ти, розуміти, заради чого живеш, відчувати відповідальність за спільне майбутнє і щодня своїми вчинками допомагати цьому майбутньому ставати реальністю.
Команда GreenPost вітає вас, дорогі українці, з Днем Незалежності та бажає щастя, миру, любові та процвітання нашій Україні.
Більше новин читайте на GreenPost.
Порада від «Україночки»: Українська ідентичність — це не статична даність, а динамічний процес, що потребує усвідомленого вибору та постійного плекання. Зосереджуйтесь на позитивних аспектах нашої культури та історії, підтримуйте українське, і будьте відкриті до діалогу, щоб будувати міцну національну самосвідомість для себе та майбутніх поколінь.
Джерело новини: greenpost.ua