Наше здоров’я та врода — це головний ресурс, який допомагає відчувати себе впевнено кожного дня. Редакція «Україночки» підготувала для вас корисний матеріал про важливість ментального здоров’я військових, ветеранів та їхніх родин, а також про те, де отримати фахову допомогу.
Війна залишає глибокий слід не лише на тілі, а й на душі. Навіть після повернення до мирного життя, тисячі українських захисників стикаються з тривогою, безсонням, спогадами, що не дають спокою, та відчуттям, ніби повернутись до попереднього життя вже неможливо. На жаль, у суспільстві досі побутує уявлення, що сильні люди мають долати всі труднощі самотужки. Однак, у відповідь на зростаючу потребу у психологічній підтримці, в Україні з’явилася мережа центрів ментального здоров’я «Повернення», заснована Віктором та Оленою Пінчуками. Ці центри надають безоплатні та фахові послуги військовим, ветеранам та їхнім родинам у чотирнадцяти регіонах, плануючи розширити свою присутність по всій країні. Тут можна отримати психологічну та психіатричну допомогу, а також долучитись до груп взаємодопомоги, де панує повне взаєморозуміння.
hromadske розповідає історії трьох військових, які пройшли крізь випробування фронту, зіткнулися з наслідками травматичних подій, але знайшли в собі сили звернутись по допомогу. Їхні історії — це свідчення того, що найбільша сила полягає не в тому, щоб витримати все наодинці, а в тому, щоб визнати свою потребу в підтримці.
«Мені було важко навіть встати з ліжка»
Віктор, 30 років, Хмельницький
«Я людина творча – малюю, пишу. Але з моменту мобілізації у вересні 2024 року мені довелося вчитися жити в абсолютно новій реальності. Перші дні були найважчими: я майже не спав, прокидався в холодному поту й не міг повірити, що все це відбувається зі мною. Потім я просто прийняв: раз я тут, треба адаптуватися і робити свою роботу. Спочатку я служив оператором дронів, але потім перейшов до вибухотехніків – і там відчув себе на своєму місці.
Поранення сталося під час одного з бойових виїздів у квітні 2025 року. Ми перевозили переобладнану протитанкову міну. Я був штурманом, відстежував маршрут у телефоні. І раптом – вибух.
Спочатку я нічого не бачив, наче картинка зникла. Потім зір поступово повернувся, і я побачив свою поранену руку. Дивно, але в той момент я відчував два стани одночасно: сильний біль і абсолютний спокій. Я сам дістав турнікет, щоб не гаяти час, і це, я впевнений, врятувало мені життя.
Медикам довелося ампутувати руку. Перші тижні після цього я відчував навіть піднесення, просто тому, що вижив. Але потім почався спад: я не спав місяцями, відчував постійну втому, апатію. Доходило до того, що мені було важко навіть встати з ліжка, щоб піти в душ. Я переконував себе, що все гаразд, що «треба терпіти», як мене вчили з дитинства, але насправді це була депресія.
Спочатку я думав, що впораюся сам, але не зміг. Звернувся до психолога в центрі «Повернення». Ми з фахівцем почали розбирати мої переживання, і стало зрозуміло, що проблема не там, де я думав. Тоді я погодився на медикаментозне лікування.
Початок був складним. Але потім настав переломний момент: одного ранку я прокинувся і вперше за тривалий час відчув енергію.
Я знову почав писати, малювати, створювати музику. Наче повернувся до життя.
Зараз я продовжую терапію і точно знаю: звернутися по допомогу – це не слабкість. Це так само природно, як лікувати фізичну рану. Якщо поранено палець, ми йдемо до лікаря. Але коли поранено психіку, чомусь думаємо, що маємо витримати самі. І в результаті руйнуємо себе роками.
Я хочу сказати іншим людям: не зволікайте. Коли ти відновлюєшся всередині, у тебе з’являються сили жити далі.»
«Коли тебе накриває, сам не впораєшся»
В’ячеслав, 55 років, Дніпро
«Я пішов добровольцем не через героїзм. Коли почалося повномасштабне вторгнення, моя донька була в Харкові під обстрілами. Я не міг до неї додзвонитись: вона ховалася в підвалі. Тоді я просто молився: нехай вона виживе, а я займу її місце.
За кілька днів мені вдалося забрати її й відправити за кордон. Після того я заїхав додому в Дніпро, взяв речі й повернувся до Харкова. Там і мобілізувався.
Я служив санітаром і водієм: возив ліки на лінію фронту, вивозив поранених. Були моменти, коли доводилося буквально перетягувати людей через зруйновані переправи під обстрілами.
Пам’ятаю, як під мінометним вогнем ми витягували хлопців. Одного врятували, іншого – ні. За свою службу я отримав нагороду, але, чесно кажучи, це не те, про що думаєш на війні.
А якось під Куп’янськом по нас вдарив «град». Мене витягли з-під завалів. Думали, що я вже неживий, але медики врятували. Після реабілітації мене «списали».
Я повернувся додому й зрозумів, що зі мною щось не так. Наприклад, після вибуху за звичкою починав рахувати секунди: 60, 100, 200, доходило й до 1000 в очікуванні наступного прильоту.
Але звертатись по допомогу було страшно. У мене з дитинства був страх перед психіатричними лікарнями («якщо ти туди потрапиш, уже не вийдеш»), тому я довго зволікав і намагався впоратися з проблемою самотужки. Навіть вступив навчатися на психолога, щоб розібратися в собі й допомагати іншим.
Але якоїсь миті мене настільки накрило, що сусіди були змушені викликати «швидку»: тремор, холодний піт, втрата свідомості. Медики надали допомогу, але зауважили, що з такими симптомами краще звертатися до психолога чи психіатра.
Мій шлях був непростим: різні лікарі, різний досвід. Але в якийсь момент я потрапив до центру «Повернення», де є головне: люди, які тебе розуміють. Є терапевтичні групи, які працюють за принципом «рівний – рівному». Це чудова практика, бо коли військовий чи ветеран чує історію, схожу на свою, він готовий відкритися і розповісти власну історію на загал.
Зараз я кажу всім: не зволікайте. Сам не впораєшся. Алкоголь не допоможе, замикання в собі – теж. Потрібен фахівець і люди поруч. Просити про допомогу – це прояв не слабкості, а відповідальності за себе. Бо якщо ти вже пройшов війну, маєш право жити далі нормально.»
«Найважчим випробуванням після повернення стала тиша»
Максим, 43 роки, Чернігів
«До війни я працював у ДСНС, тож ризик не був для мене чимось новим. Коли почалося повномасштабне вторгнення, довго не думав – мобілізувався. Тоді всі казали: це на три дні, максимум на тиждень. Але невдовзі стало зрозуміло, що все буде інакше.
Я служив у кількох підрозділах, спершу на Сумщині, а потім на Донеччині: у Бахмуті, Торецьку, Часовому Яру. Найважче – це перші втрати. Коли гинуть свої, ти не відразу це усвідомлюєш. Бо там, на війні, ти просто робиш свою роботу. А коли повертаєшся, починаєш думати. Я двічі був поранений, мав сильну контузію. Зрештою отримав інвалідність, але ще якийсь час служив далі. Потім зрозумів: більше не витягую.
Найважчим випробуванням після повернення стала тиша. Вона буквально лякала. Ти звикаєш жити в постійній напрузі, під обстрілами, а тут – ніби нічого не відбувається, але всередині не стає спокійніше.
Багато хто з ветеранів замикається в собі, не хоче говорити, бо відчуває, що його не зрозуміють. Тому багато хто шукає «свої» способи: алкоголь, ізоляцію. Але ця дорога нікуди не веде.
Я потрапив до центру «Повернення» випадково: був на лікуванні, медики запропонували прийти. Спробував – і залишився. Бо там є головне: нормальні фахівці й люди, які проходять через те саме.
Ми всі після війни трохи зламані: хтось більше, хтось менше. Просто не всі це ще відчули. Тож можу запевнити: краще піти до психолога, ніж шукати вихід в алкоголі чи закриватися в собі. Бо сам ти далеко не зайдеш.»
Порада від «Україночки»: Пам’ятайте, що піклування про своє ментальне здоров’я є не менш важливим, ніж фізичне. Звернення за професійною допомогою — це ознака сили та відповідальності, а не слабкості. Дбайте про себе, адже ви — прекрасні!
За матеріалами: hromadske.ua