Ви прокидаєтеся вранці з твердим наміром. Сьогодні буде день спокою. Сьогодні ви не зірветесь.
Ви будете терплячі, як скеля, добрі, як сонечко, пише кореспондент Біловини.
Але ось настає момент: молоко пролито на щойно вимиту підлогу, старший брат відібрав іграшку у молодшого, і починається репетування, домашнє завдання викликає сльози, а ви вже на нулі після важкого дня.
І це відбувається. Той самий крик. Голос, якого ви боїтеся, виривається назовні. Потім тиша. Дитячі злякані чи скривджені очі.
І вам стає нестерпно соромно. Ця ситуація знайома мільйонам батьків.
Чому ж ми, котрі люблять і бажають добра своїм дітям, зриваємося, навіть коли знаємо, як це шкідливо?
Причина номер один – наш власний переповнений “стакан”.
Втома, хронічний недосипання, стрес на роботі чи вдома, почуття безпорадності, накопичені образи – все це накопичується всередині.
Ми намагаємося тримати себе в руках, але ресурси терпіння та самоконтролю є кінцевими.
Коли чаша переповнюється, найменша крапля – розлите молоко, дитяча істерика – стає спусковим гачком для вибуху.
Ми кричимо не так на дитину, як на ту непосильну ношу, яку несемо.
Друга причина – автоматична реакція. Часто ми відтворюємо моделі поведінки, засвоєні у дитинстві.
Якщо на нас кричали, мозок запам'ятав це як “робочий” спосіб реакцію стрес, навіть якщо розумом ми його відкидаємо.
Третє – нереалістичні очікування. Як від дитини (що вона завжди буде слухняною, акуратною, спокійною), так і від себе (що ми завжди будемо ідеальним батьком без емоцій).
Розрив між очікуванням та реальністю породжує фрустрацію.
Четверте – відчуття втрати контролю. Крик здається способом швидко відновити владу над ситуацією та поведінкою дитини, хоча насправді вона дає лише ілюзію контролю та руйнує довіру.
Як же розірвати це порочне коло? Почніть із себе.
Шукайте способи наповнювати свій “склянку”: мікропаузи протягом дня, делегування обов'язків, розмова з партнером про підтримку, навіть 5 хвилин тиші у ванній із зачиненими дверима.
Вчіться розпізнавати перші дзвіночки зриву – стислі кулаки, прискорене дихання, почуття жару.
У цей момент скажіть собі “стоп” і, якщо можливо, вийдіть із кімнати на хвилину. Глибоко вдихніть та видихніть 5 разів.
Змініть обстановку. Важливо не придушувати емоції, а висловлювати їх інакше: “Я дуже злюся зараз, тому що молоко пролилося на чисту підлогу”.
Мені потрібно хвилину, щоб заспокоїтися”. Це вчить дитину, що почуття нормальні, але ними можна керувати.
Перепрошуйте, якщо зірвалися. Не виправдовуйтесь (“я крикнула, тому що ти не слухався”), а визнайте факт і його вплив: “Пробач, що я накричала”.
Це було неправильно і, мабуть, тебе налякало/образило. Я намагатимусь так більше не робити”.
Будьте до себе добрішими. Зрив – не кінець світу і не робить вас поганим батьком. Це сигнал, що вам потрібна підтримка та відпочинок.
Кожен новий день – шанс спробувати знову.
