Тишу в будинку раптово розриває несамовитий крик: «Віддай! Це моє!» За ним слідує не менш гучний крик у відповідь: «Ні, я перший взяв!»
І ось уже двоє дітей, червоні від люті, тягнуть ту саму ляльку, машинку чи кубик у різні боки, немов учасники стародавнього ритуалу боротьби за ресурси.
Батько, як рефері на рингу, кидається рознімати, відчуваючи знайому суміш роздратування, втоми та безпорадності.
Стандартні сценарії – наказ “не б'йтеся”, спроба справедливо розділити (“пограйте по черзі”), загроза відібрати іграшку в обох або пошук винного – часто працюють погано.
Вони можуть зупинити бійку зараз, але не вчать дітей головному: як самостійно вирішувати суперечки мирно.
А конфлікти виникатимуть знову і знову, це неминуча частина дорослішання та навчання взаємодії.
Чи є спосіб не просто гасити пожежі, а дати дітям інструмент для їх запобігання?
Виявляється, одна проста, але сильна фраза, сказана в потрібний момент, може стати чарівним ключиком до світу.
Уявіть собі: суперечка тільки починається, голоси підвищуються, руки тягнуться відбирати.
Замість того, щоб голосно командувати «Припиніть!» або вплутуватися в розбірки «Хто перший?», спокійно підійдіть і скажіть: «Я бачу, ви обидва хочете цю іграшку. Як ви можете вирішити це так, щоб вам обом було добре?
Вимовте це максимально нейтрально, без звинувачень та роздратування. Ця фраза робить кілька важливих речей одночасно.
По-перше, вона констатує факт без осуду: ви визнаєте право кожної дитини хотіти цю річ. Це знижує напруження, бо діти відчувають, що їхнє бажання зрозуміли, а не просто заборонили.
По-друге, вона переносить відповідальність за рішення до дітей. Ви не суддя, ви не пропонуєте готового рішення (яке може не влаштувати одну зі сторін), а допомагаєте знайти вихід.
По-третє, вона спрямовує мислення в конструктивне русло: не «перемогти противника», а «знайти рішення, яке влаштовує обох».
Перша реакція дітей може бути розгубленістю або мовчанням. Вони звикли, що дорослі вирішують їх. Не поспішайте.
Дайте їм час подумати, що навіть 30 секунд тиші можуть бути продуктивними. Іноді один із дітей тут же пропонує: «Давай грати разом?» або «Спочатку я, потім ти?».
Якщо пропозиція розумна, підтримайте її: «Відмінна ідея! Давай спробуємо?».
Якщо пропозиція несправедлива (Нехай він мені віддасть!), м'яко поверніть їх до завдання: Хм, а йому буде добре від такого рішення? Давайте подумаємо ще».
Іноді діти заходять у глухий кут. Тоді можна запропонувати на вибір пару варіантів: Ви можете пограти разом з цією машинкою?
Чи пограти по черзі, засікаючи час? Чи може знайти іншу цікаву іграшку, щоб грати паралельно?». Ключ – дати їм вибрати рішення із запропонованих вами (якщо самі не вигадали), а не нав'язати одне.
Це вимагає від батька незвичайного терпіння та віри в дітей. Перші рази можуть бути довгими та не завжди успішними.
Важливо не здаватися і повертатися до авторитарним методам за першої труднощі.
Хваліть будь-які спроби домовитися, навіть якщо рішення не ідеальне: «Як чудово, що ви самі придумали, як грати!».
Згодом діти вловлюють принцип. Вони починають розуміти, що конфлікт – це не кінець світу і не привід для батьківського гніву, а завдання, яке можна вирішити спільно.
Вони навчаються слухати один одного (хоча б трохи), шукати компроміси, пропонувати ідеї.
Це безцінна соціальна навичка, яка стане в нагоді їм у саду, школі та у всьому подальшому житті.
Звичайно, цей метод не є панацеєю для всіх ситуацій (особливо якщо діти дуже втомилися або перезбуджені, іноді потрібен чіткий стоп), і він працює краще з дітьми приблизно від 3-4 років, здатними до простого діалогу.
Але він змінює сам підхід: з вічного судді ви перетворюєтеся на мудрого помічника, який дає дітям силу вирішувати свої суперечки.
І повірте, момент, коли ви вперше почуєте, як одна дитина каже іншій: «Ми обоє хочемо цю лопатку. Як нам вирішити? – стане справжньою батьківською перемогою.
Це довгий шлях, але він навчає дітей світу набагато ефективніше, ніж будь-які покарання.
