Тиха дитяча спальня вночі перетворюється на поле бою: прискорене дихання, чіпкі пальці, що впиваються в руку батька, шепіт про чудовиськи під ліжком.
Цей страх не примха, а реальний кошмар, що вимотує всіх і загрожує хронічним недосипанням, повідомляє кореспондент Біловини.
Умовляння “тут нікого немає” або нічник часто лише підживлюють тривогу, залишаючи проблему невирішеною роками.

Існує протокол, заснований на механізмі нейропластичності – здатності мозку перебудовувати реакції через позитивний досвід, що повторюється.
Суть у контрольованому, поетапному зануренні в лякаючу ситуацію без перевантаження.
Починають із створення абсолютної безпеки: вдень разом досліджують кімнату, включаючи шафу та простір під ліжком, використовуючи ліхтарик як інструмент “розвідника”.
Увечері, при м'якому світлі нічника, вводять короткі сеанси гри в темряві, наприклад, пошук захованої іграшки з ліхтариком тривалістю 10 секунд.
Ключовий нюанс – управління інтенсивністю страху. Кожен крок повинен викликати лише легке напруження, але з жах. Якщо дитина завмирає чи плаче – рівень складності перевищений.
Наступний етап: сидіти поруч на ліжку в темряві (світло вимкнене, двері прочинені, коридор освітлений), читаючи казку пошепки 2 хвилини.
Поступово збільшують час перебування у темряві та зменшують присутність батька, переводячи його на стілець біля дверей, потім у коридор.
Критична помилка — форсувати події або залишати дитину самої у повній темряві до готовності, що закріплює негативний якір.
Плануйте перший мікросеанс тривалістю не більше хвилини відразу після прочитання цього тексту, вибравши комфортний для дитини рівень освітлення.