Історії наших захисниць та волонтерок — це те, що дає нам силу триматися сьогодні. Редакція «Україночки» ділиться з вами надважливим матеріалом про жінок, які долають стереотипи та знаходять себе у надскладній, але надзвичайно важливій справі гуманітарного розмінування.
Україна залишається найбільш забрудненою вибухонебезпечними предметами країною у світі. Понад 130 тисяч квадратних кілометрів території потенційно небезпечні. Найбільше — у Харківській, Херсонській, Миколаївській та Донецькій областях. Організаціям, що працюють у сфері гуманітарного розмінування, бракує кадрів. Один із можливих способів врегулювання цієї ситуації — забезпечити жінкам рівний доступ до цієї галузі.
У секторі протимінної діяльності, зокрема серед операторів гуманітарного розмінування, жінки становлять близько 30% персоналу, однак серед працівників і працівниць, залучених до польових робіт, їхня частка залишається значно нижчою — близько 12%.
«Україночка» розповідає історії трьох жінок, які, попри стереотипи, успішно працюють у сфері гуманітарного розмінування.
«Це не перша робота, де мені кажуть: “Ти ж жінка”»
Рита Мазанкова зі Слов’янська. Їй довелося змінити декілька професій, аж поки вона не стала першою в Україні жінкою, яка працює в гуманітарному розмінуванні.
Дев’ять років Рита пропрацювала вихователькою в дитячому садку. Той досвід жінка й досі згадує з теплотою. Саме з маленькими дітьми вона навчилася знаходити підхід до кожної людини. Але так склалося, що із садочка довелося піти й шукати себе в інших сферах. Рита працювала з чоловіком на будівництві, а згодом — далекобійницею за кордоном.
Війна, що почалася у 2014 році, змінила все: відсіялися друзі й родичі, стало менше роботи. Жінка була змушена шукати, де заробити на життя. Хотіла навіть їхати в Норвегію працювати на нафтовій платформі.
Чоловік відмовив і запропонував Риті спробувати себе в гуманітарному розмінуванні: у сусідньому Краматорську саме набирали групу.
Вона надіслала резюме й отримала відмову — бо жінка. У сферу розмінування брали лише чоловіків. Рита ще тоді сказала, що буде першою, хто зможе працювати в цій сфері. Через пів року вона дізналася, що жінок таки почали залучати до гуманітарного розмінування, і подалася на вакансію знову.
«Це не перша робота, де мені кажуть: “Ти ж жінка”. Таке було на будівництві або тоді, коли приїжджала на стоянку під час міжнародних перевезень. Люди кажуть: “Це ж важко!”. Якщо тобі цікаво, ти любиш свою роботу, це не може бути важко», — розповідає Рита Мазанкова. Жінки, на думку Рити, у гуманітарному розмінуванні можуть реалізувати себе так само, як і чоловіки.
Спершу було навчання. А потім перейшли до практики. Рита ретельно вивчала ази нової професії. Ще й досі пам’ятає свій перший робочий день на горі Карачун. Там була загроза розтяжок, а місцевість постійно обстрілювали. «Адреналін, звісно, гуляв. Я так повільно працювала, що мені навіть було соромно. Але я розуміла, що кожна помилка може коштувати життя. Тому намагалася робити максимально обережно», — розповідає жінка.
Колеги підтримували її, ділилися порадами, тож вона швидко ввійшла в ритм. А згодом почала просуватися кар’єрними сходами. Спочатку пройшла курс парамедикині, пізніше стала заступницею керівника групи, а згодом очолила її.
З 2017 року Рита з групою працювала над очищенням Луганщини. А коли почалося повномасштабне російське вторгнення, довелося покинути рідне місто. Вона з родиною переїхала на Київщину. Спочатку разом із чоловіком волонтерили: ремонтували й фарбували машини для військових. Раптом почула від подруги про набір жінок до груп із гуманітарного розмінування до Асоціації саперів України. Рита пройшла співбесіду й, оскільки мала попередній досвід, одразу обійняла посаду керівниці групи.
Я знаю, як заповнювати карти, писати звітність, як керувати людьми, ставити завдання. Тобто все те, що мусить робити керівниця групи.
Рита Мазанкова
Групу Рити направили розміновувати Київщину. Щодня вони працюють над тим, щоб очистити землю від вибухонебезпечних предметів. Крім того, займаються ще й інформуванням населення про мінну небезпеку поруч.
«Мені більше подобається працювати в полі», — ділиться демінерка.
Рита розповідає, що знання психології допомагають їй на лідерській позиції. Вона прислухається до колег і враховує їхню думку.
Часто місцеві люди, коли бачать роботу демінерів і демінерок, хочуть їх підтримати, привозять холодну воду чи морозиво, якщо на вулиці спека. Демінери й демінерки радіють, коли повертають ділянки їхнім власникам і власницям.
«Дуже приємно, коли передаєш землю власнику, а він каже: “Дякую”. Це те, заради чого ми працюємо», — говорить Рита.
Роботи з розмінування в Україні багато наразі, і її вистачить ще на багато років після закінчення війни. Рита вважає, що в гуманітарному розмінуванні може спробувати себе будь-хто. Потрібно тільки захотіти вчитися й слухати тих, хто вже має досвід.
«Що більше буде груп із гуманітарного розмінування, то швидше ми очистимо землю і передамо її власникам і власницям. Люди зможуть засіяти поля, займатися своєю роботою і підіймати економіку».
Крім основної роботи, Рита має й захоплення. Вона любить ходити до спортзалу, обожнює кататися на лижах. А ще мріє про мирне небо й хоче бавити онуків.
«Я не граю в PlayStation, але вмію керувати робокатом»
«Я знала з кіно, який вигляд має граната Ф-1. І все», — згадує, як прийшла до гуманітарного розмінування броварчанка Тетяна Рубанка. Вона вивчилася на юристку, працювала у сфері продажів, а нині керує групою з механічного розмінування.
Тетяна замислилася про зміну професії, коли почалося повномасштабне вторгнення. Чоловік пішов до ЗСУ, а вона шукала, де й собі бути корисною. «Війна дуже нас змінила — зовні та всередині. Я відчувала, що моє призначення — не сидіти й продавати щось, а робити добру справу для країни. Щоб не соромно було онукам розповісти, чим я займалася під час війни», — каже Тетяна.
Знайома Тетяни пішла працювати демінеркою в міжнародну організацію, що займається гуманітарним розмінуванням в Україні. І згодом запросила туди Тетяну.
«Я спочатку боялася. Думала, що знайду себе в іншій сфері. Почувши в новинах, що Україна — найбільш замінована країна у світі, вирішила, що це мій шлях», — згадує жінка. Тетяна зателефонувала знайомій, розпитала, як податися, і відправила резюме.
Родичі відмовляли: «Не жіноча це справа — міни шукати, полями ходити у формі», «Ну ти що? У тебе двоє дітей. Подумай!». Але чоловік і батьки підтримали Тетяну: знали, що вона вперта й рішення не змінить.
Невдовзі жінку запросили на навчання. Спершу п’ять днів вивчали теорію, а потім 18 днів практикувалися: шукали розтяжки й вибухонебезпечні предмети. «Кожен рух відпрацьовували до автоматизму. Чітка послідовність дій у цій професії дуже важлива», — каже Тетяна Рубанка.
На завершення — іспит. Тетяна отримала за нього високі бали. А потім можна й до роботи братися. Жінці не терпілося працювати по-справжньому.
Навколо цієї сфери багато упереджень. Є думка, що розміновують території якісь люди з надзвичайними здібностями. Насправді це професія для всіх. У нас працюють люди різного віку, статури, з різним досвідом
Тетяна Рубанка
Згодом жінка зрозуміла, що хоче рухатися вперед. Закінчила парамедичні курси й стала керівницею групи механізованого розмінування.
У механізованому розмінуванні оператори й операторки в окулярах перебувають за броньованим щитом на відстані 25, 50 або навіть 100 метрів і керують спеціальною машиною — робокатом. Керівниця групи в цей час контролює процес на планшеті — дивиться, куди їде машина, як знаходить розтяжки.
Тетяна призвичаїлася керувати робокатом за два-три дні. Бувало, що й соляркою пахла, й розкручувала робокати, щоб деталі замінити. «Я не граю в PlayStation, дронами не керую, а працювати з робокатом вмію», — каже Тетяна Рубанка. — «Вважають, що це небезпечна професія. Але ж загроза може виникнути будь-де, навіть на тому самому заводі».
Діти Тетяни вивчають разом із мамою вибухонебезпечні предмети й знають, як надати домедичну допомогу. А коли під час відпустки приїжджає чоловік, сім’я дискутує про те, як правильно діяти в кризовій ситуації.
Робочий день Тетяни може завершуватися по-різному. Буває, що від утоми підкошуються ноги або настає ейфорія, що сьогодні зробили велику роботу й, можливо, врятували чиєсь життя. «Я на роботу йду із задоволенням. Бачу свою команду: ми сміємося, жартуємо. У нас свій вайб», — усміхається жінка.
У вільний час Тетяна малює. Одного дня вона взяла до рук олівець і накидала перший ескіз. Потім спробувала акриловими фарбами й зрештою — олійними. «Я розслабляюся під час малювання. Можу чотири години накладати мазочок до мазочка й не помічати плину часу. Це така медитація», — каже Тетяна Рубанка.
«Вони сподівалися, що я буду дітей навчати, а я у формі ходжу полями»
«З усіх вимог, зазначених у вакансії, у мене була лише педагогічна освіта», — говорить Світлана Нагорна. Вона прийшла до гуманітарного розмінування з посади програмної редакторки на телеканалі, маючи диплом вчительки української мови.
Світлана каже, що зростала «домашньою» дівчинкою: робота — дім — робота. Жодних відряджень, жодного ризику. Коли почалося повномасштабне вторгнення, жінка звільнилася з телебачення. Майже пів року без успіху розсилала резюме й ходила на співбесіди.
Якось Світлана побачила оголошення Асоціації саперів України про пошук фахівця/фахівчині з нетехнічного обстеження, де бажаною була педагогічна освіта. Вона відправила резюме, хоч і не сподівалася на відгук. Через 20 хвилин їй зателефонували й запросили на співбесіду. Виявилося, що потрібно інформувати дорослих і дітей про ризики, пов’язані з вибухонебезпечними предметами. Для цього й був потрібен учительський досвід.
Світлана пройшла навчання й поїхала у своє перше відрядження. Невдовзі такі робочі поїздки стали частими: то на Харківщину, то на Миколаївщину.
Мама й бабуся хвилювалися за неї. «Рідні сподівалися, що я буду дітей навчати, а я у формі ходжу полями. Це зовсім не той образ, який вони малювали собі в голові. Вони й досі хвилюються за мою безпеку. Але я в таких випадках кажу, що часом у Києві буває небезпечніше, ніж у Харкові чи Миколаєві», — розповідає Світлана Нагорна.
Світлана обстежує територію за допомогою дрона. Вона не заходить на небезпечну територію і тим паче не бере до рук вибухонебезпечних предметів. Жінка також збирає необхідну інформацію в очевидців — представників і представниць місцевої влади та мешканців, які перебували в місцях активних бойових дій чи в окупації й можуть розповісти, що бачили або чули. Хтось налаштований приязно, а хтось насторожено. Люди хочуть, щоб розмінування відбувалося швидко.
«Іноді кажуть: “Що ви тут розпитуєте? А до розмінування не доходить”. Тоді ми пояснюємо, що це тривалий процес. І гуманітарне розмінування відрізняється від військового [інженерного]», — пояснює Світлана.
Шлях Світлани до керівної посади був поступовим. Ще коли вона була фахівчинею нетехнічного обстеження, керівник потроху залучав її до всіх процесів: запрошував на зустрічі, навчав основ звітності. Якось він поїхав, а Світлана мала проводити інформування місцевих жителів. «Ти будеш головною», — сказав керівник. Так відбулося її бойове хрещення. Через пів року Світлана стала керівницею. А нині ще й тренує фахівців і фахівчинь з нетехнічного обстеження.
Світлана не лише навчає, а й навчається сама: двічі проходила навчальні курси з протимінної діяльності в Косові. Для того, щоб учасниці могли пройти навчання комфортно, організатори покрили видатки за послуги няні для учасниць, які мають дітей.
Мені подобається, що я місяць-два в полях, а після — навчання. Я бачу, як це відбувається на практиці, й можу поділитися не лише теорією. Знову педагогічний досвід знадобився.
Світлана Нагорна
Світлана мріє відкривати для себе Україну.
«До повномасштабної війни я особливо ніде й не була, — говорить вона. — Тому дуже б хотіла поїхати у Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь… Моя подруга з Олешків розповідає, як класно в них було. І я розумію, що мені дуже хочеться побувати там хоч раз».
А для відновлення жінка любить ходити на концерти, театральні вистави, гуляти Оболонською набережною.
«Стереотипи розсипаються на друзки»
Щоб допомогти жінкам стати такими фахівчинями, як Рита, Тетяна і Світлана, ООН Жінки в Україні разом із Міністерством економіки, довкілля та сільського господарства України та за фінансової підтримки урядів Канади та Хорватії розпочали програму «Вона демінерка». Завдяки цій ініціативі жінки можуть опанувати професію з нуля. Партнери програми — Асоціація саперів України — забезпечують фахове навчання й передають практичний досвід, необхідний для роботи в полі.
Програмна директорка Асоціації саперів України Ірина Кустовська каже, що в межах проєкту мають навчити 250 жінок. Приблизно 40 зможуть узяти на роботу чи стажування.
«Ми постійно залучаємо на різних рівнях жінок. Це була і є частина нашої політики», — говорить Ірина. Вона сама прийшла до сфери розмінування у 2022 році з цивільної авіації, де також домінують чоловіки. Жінок в авіації звикли бачити в ролі стюардес, але Ірина обіймала керівну посаду. В Асоціації саперів України вона теж має одну з лідерських позицій.
Щойно починаєш розбиратись у професії, як усі стереотипи розсипаються на друзки
Ірина Кустовська
Серед поширених упереджень, що перешкоджають залученню жінок до гуманітарного розмінування, Ірина Кустовська називає небезпечність професії. Не маючи повної інформації, люди можуть боятися за своє життя.
«Ми цивільні. Навіть якщо ми говоримо про найнебезпечнішу ділянку, то кожна дія жорстко регламентована, щоб максимально знизити ризик для життя», — пояснює Ірина.
Інший стереотип: робота фізично важка. Але в сучасному розмінуванні працюють не лише вручну. «Є, наприклад, механізоване розмінування. Оператор/операторка керує машиною за допомогою джойстика. Так само є оператори/операторки безпілотників, спеціалісти/спеціалістки з нетехнічного обстеження…» — говорить Ірина. Потрібні, наприклад, фахівчині з геоінформаційних систем, які створюють карти й наносять на них координати. Ця професія передбачає роботу як у полі, так і в офісі за комп’ютером.
Ще одне упередження: жінки нібито не люблять відрядження. «Але це залежить від того, як влаштоване її життя і які вона ставить перед собою цілі. Є жінки, які готові працювати у відрядженнях, і є чоловіки, які не готові працювати, по три тижні не буваючи вдома. Це ніяк не зумовлено статтю», — говорить Ірина. Під час відряджень Асоціація саперів України забезпечує своїх працівників і працівниць житлом, транспортом і добовими.
Робота в гуманітарному розмінуванні — це й можливість долучитися до відновлення країни, і гідно заробляти. Особливо це нагода для людей із регіонів, де порівняно низькі зарплати або зовсім немає роботи.
На думку Ірини, щоб залучити більше жінок до гуманітарного розмінування, потрібно ламати стереотипи. Коли жінки побачать, що й ця професія для них відкрита, не потрібно буде відокремлювати їх, роблячи акцент на статі.
«Ми боремося за людей, тому що вони — найцінніше», — каже програмна директорка Асоціації саперів України Ірина Кустовська.
Сфера гуманітарного розмінування — лиш один із прикладів, де жінки можуть проявити свій потенціал. Існують й інші професії, у яких потрібні фахівчині.
ООН Жінки в Україні ще у 2024 році розпочала національну інформаційну кампанію «Звісно, зможеш!». У першій хвилі основна увага була зосереджена на подоланні гендерного розриву в оплаті праці. У 2026 році стартувала друга хвиля кампанії, спрямована на заохочення й підтримку жінок, які прагнуть реалізуватися у професії. Продемонструвати роботодавцям потенціал жінок, а жінкам — можливості, доступні на ринку праці сьогодні.
Представниця ООН Жінки в Україні Сабін Фрейзер Гюнеш наголошує, що в пріоритеті організації — допомагати жінкам реалізувати свій потенціал, здобути освіту, мати всебічний доступ до ринку праці, користуватися рівними можливостями на робочому місці, зокрема рівною оплатою праці.
«Ми хочемо сказати кожній жінці в Україні, що вона може долучатися до різних сфер: розмінування, енергетики, керування транспортом. Жінки можуть обіймати лідерські позиції й підтримати Україну під час війни, а також у післявоєнному відновленні», — коментує Сабін.
Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами
Слово редакції: Дякуємо кожній українці, яка сьогодні наближає нашу перемогу на фронті чи в тилу. Ваша мужність надихає світ. Пишаємося!
Дізнатися більше на: hromadske.ua