Картина знайома багатьом: дитина стикається з найменшою складністю – не може одягнути шкарпетки, зібрати пазл, відкрити коробку – і миттєво лунає поклик: «Мамааа! Папааа! Допоможи!»
І ми, батьки, кидаємось на допомогу: натягуємо шкарпетку, вставляємо складний пазл, відкручуємо кришку.
Здавалося б, що тут такого? Ми ж допомагаємо! Але подумайте на хвилину: що відбувається в цей момент у голові у дитини?
Він отримує чіткий сигнал: “Я не можу”, “Мої спроби не потрібні”, “Дорослий вирішить за мене”.
Поступово формується звичка очікувати порятунку за першим покликом, а навичка подолання труднощів, терпіння та пошуку рішень атрофується.
Ми, сам того не бажаючи, позбавляємо дітей одного з найважливіших життєвих інструментів – здатності справлятися самостійно.
Як розірвати це коло і перестати бути «пожежною командою», яка завжди готова гасити дрібні побутові пожежі?
Перший крок – усвідомити свою гіперопіку. Часто ми поспішаємо допомогти з кращих спонукань: щоб заощадити час (адже самі зробимо швидше), щоб уникнути істерики (якщо дитина засмутиться), з жалю («Біденький, не може!») або просто за звичкою.
Але справжня допомога – це не зробити за, а навчити як. Замість миттєвого вирішення проблеми спробуйте тактику «Пауза — Питання — Підтримка».
Коли звучить заклик допомоги, зробіть глибокий вдих і витримайте паузу (хоча б 10-15 секунд). Дайте дитині шанс самому подумати чи спробувати ще раз.
Потім задайте питання, що наводить: «Як ти думаєш, чому шкарпетка не надівається? Може він загорнувся?», «А що буде, якщо повернути цю деталь пазла по-іншому?», «Як ще можна спробувати відкрити цю коробку?».
Мета – направити його мислення на пошук рішення, а не дати готову відповідь. І нарешті, підтримайте дію, а не заміною: «Тримай, я притримаю носок, а ти спробуй натягнути», «Давай я покажу куточок, а ти вставиш його сам», «Спробуй покрутити кришку сильніше, я вірю, ти впораєшся».
Важливо хвалити не лише результат («Молодець, наділ!»), а й зусилля та наполегливість: «Я бачив, як ти старався!», «Ти не здався і знайшов спосіб!», «Як чудово, що ти сам здогадався!».
Створюйте безпечні можливості для спроб і помилок. Дозвольте дитині робити те, що вона може робити за віком, нехай повільно та неідеально.
Нехай сам намазує хліб (і крихти летять на всі боки), сам вибирає одяг (навіть якщо комбінація квітів дивна), сам прибирає розлите молоко (з вашою ганчіркою під рукою).
Запасіться терпінням і прийміть факт: безлад та повільність – неминуча плата за навчання.
Розбита чашка через незграбність – не трагедія, а привід навчитися акуратності та прибирання.
Передбачайте складнощі: якщо знаєте, що зав'язування шнурків викликає фрустрацію, виділіть на це додатковий час вранці або тренуйтеся не перед виходом, а в спокійній обстановці. І головне – вірте у його здібності.
Ваша впевненість у ньому передається. Коли дитина бачить, що ви не кидаєтеся відразу її рятувати, а спокійно чекаєте і вірите, що вона впорається (або хоча б спробує), вона починає вірити в себе.
Він вчиться зазнавати дискомфорту від невдачі, пробувати знову, шукати обхідні шляхи. Ці маленькі щоденні перемоги над дрібними труднощами будують фундамент майбутньої самостійності та впевненості у своїх силах.
Перестаньте вирішувати його проблеми – станьте мудрим наставником, який знає: іноді найкраща допомога – це дати можливість спіткнутися та піднятися самому. Ваше завдання – не вберегти його від усіх шишок, а навчити ходити.
