У перший день широкомасштабної агресії Олена Козоброд, 56-річна викладачка музики, вирушила до військкомату. У відповідь на її вітання «Слава Україні!» запанувала тиша. Жінка прийняла рішення приєднатися до армії, щоб надати підтримку доньці-військовослужбовцю.
Чому цілий рік в лавах армії лила сльози, як реагувала, коли її величали «бабусею», і як на четвертому році служби знайшла любов, а нещодавно побралася — розповіла hromadske.
Дім відпочинку для дівчат, Майдан і «мамо, почалася війна»
Олена Козоброд з Покрова Дніпропетровської області. Працювала музичним керівником у дитячому садку, у 35 отримала другу освіту — юридичну. Паралельно ходила на роботу в садок, школу та викладала в університеті — щоб дочка Руслана, яку взяла під опіку після розлучення, ні в чому не мала потреби. У вихованні Олені допомагали батьки, дідуся маленька називала «папа-дідусь».
«Я готувала її до вступу в консерваторію, вона — обдарована дівчинка. Саме в той час відбувся Майдан, ми бачили ту ялинку, школу (Руся навчалася у приватній школі під Києвом) кілька разів оточували люди з автоматами, оскільки туди ходили діти високопосадовців. А коли повернулися в Покров, вона заявила, що бажає захищати свою державу: так Майдан вкарбувався в її пам’яті, так вплинув», — розповідає Олена.
Донька обрала спеціальність військового психолога. Мама її підтримала. Хоч це й було нелегко.
«Ми приїхали до Києва вступати до військового інституту й проходили повз заклад Поплавського, я й кажу: “Русічко, ну, будь ласка, зайдімо. Ти ж у мене і співаєш, і танцюєш, і малюєш”. А вона: “Мамо, у мене навіть фонограми немає”. — “Дрібниці, я тобі заграю”. — “Ні, я вирішила”. І я розуміла: якщо дитина так собі вирішила, я буду поруч».
«Анатоліївно, ти велика, зріла, будеш тягарем»
24 лютого Руслана зателефонувала з Києва: «Мамо, почалася війна». І Олена попрямувала до місцевого військкомату:
«Привіталася: “Слава Україні!” — а у відповідь зберігають мовчання. Я сказала все, що про них думаю. Щоб ви розуміли, зараз я важу 95 кілограмів, а тоді була 155. Така велика тьотя. На мене поглядали, як на божевільну. Сказали, що жінок не беруть. Але мені все одно, розгорнула Конституцію: “Утискаєте мої права”. Розповіла, що за спиною маю військову кафедру в педагогічному інституті. Звісно, я забула ті навички, але це стало основою, щоб мене взяли».
Наступного дня прилаштувала кота, віддала подрузі ключі від квартири. У маршрутці, яка везла добровольців до військової частини, вона була єдиною жінкою. Ще її здивувало, що їй будуть платити зарплату: думала, що Батьківщину боронять, тому що це честь і цього досить. Олена потрапила до 93 окремої механізованої бригади.
«Я собі так думала: зараз лютий, повоюю, а вже у вересні повернуся у свій дитячий садок. Була переконана, що все закінчиться, — Олені зараз весело із себе тодішньої — наївної. — Помаленьку нас готували й відправляли на передову. Усі дівчатка юні, а мені командири сказали відверто: “Анатоліївно, ти велика, доросла, будеш тягарем”. А в мене, крім згаданого, після вишколу, після навантажень вилізла пахова грижа. Її оперували, і це теж унеможливило вихід на нуль. Тож пішла я на ППД. І поступово почала розуміти: армія — це не тільки місце, де люди з автоматами бігають, це глибока й велика структура. І робота насправді є для всіх: солдатів потрібно одягнути, взути, нагодувати, полікувати”.
Донька Руслана, тоді ще студентка четвертого курсу, достроково завершила інститут. Її за два місяці призвали в армію. Зараз дівчина служить у ЦСО. Олена ж служить у штабі тилу, записана «солдатом запасної роти», виконує функції діловода. Разом з іншими жінками живе в казармі.
«Усім в армії є місце й справа: якщо кожен виконуватиме її добре, то й Україні буде добре. Якщо мені завтра скажуть мити туалети для солдатів, я митиму, тому що це реальна допомога, це моя користь 93 бригаді, своїй Батьківщині. Моя робота складається з підрахунку маленьких цифр щодня, і я відчуваюся потрібною. Це головне».
Я сильна жінка. А чоловіки таких побоюються
В армії, розповідає Олена, не до романтики: перший рік давався дуже складно, плакала практично щодня: цивільній людині важко виконувати чиїсь накази, тримати свою думку при собі. І мова в армії не українська, не російська, вона — суцільна лайка. Жінка ридала, тому що, як вихована людина, не могла відповісти тим самим. Згодом адаптувалася, побачила повагу до своєї роботи. А з цим теж спочатку виникали проблеми.
«Якщо в армії жінка “чиясь”: мама, дружина, дочка — у неї все буде добре. Якщо прийшла нізвідки, має виборювати місце під сонцем і доводити, що вона професіонал», — говорить Олена й зізнається, що також була жертвою ейджизму: її називали «бабусею». Вона відповідала ввічливо: «У мене таких онуків, як ви, немає».
Та минули роки — і ставлення до жінки змінилося. Вона стала своєю. Зараз має таких побратимів, таку дружбу (а раніше не уявляла, що з чоловіками можна дружити), що вони рідні, що вони — родина.
«Коли шахраї зламали Telegram і від мого імені просили гроші, відразу п'ятеро людей, з якими я з першого дня служу, передзвонили й готові були їх дати», — сміється Олена.
Тебе відіб’ють, треба терміново брати шлюб
«Я сильна жінка. А чоловіки таких бояться, тому мені потрібен хтось сильніший за мене. І от Володя саме такий».
Володимир відреагував на її допис у соцмережі. Жінка іноді викладає відео власних виступів — вона співає. Влітку запостила, як виконує пісню «Коханий», і тоді відгукнулося багато чоловіків, хвалили, захоплювалися. З одним із шанувальників її таланту завʼязалося листування.
«Багато спілкувалися, з'ясувалося, що в нас багато цікавих збігів: нас обох однаково по батькові — Анатоліївна й Анатолійович; я народилася 26 грудня, він — 27-го; я пішла на службу в перший день великої війни, а він покинув бригаду за день до неї (саме виповнилося 60 років), потім повернувся, а нещодавно остаточно демобілізувався. Важко йому зараз поза армією, от Бог йому мене й послав», — сміється жінка у слухавку.
Володимир Стенько виявився творчою людиною: пише пʼєси й навіть здобував перемогу в конкурсі «Коронація слова». Вони познайомилися в серпні. У жовтні Олена у відпустку поїхала на тиждень до Києва: сходила на балет, на концерт у філармонію, виставку картин, на літературний вечір з Павлом Вишебабою, була на фотосесії. Повернулася наповнена, щаслива, а наступного дня закохані розписалися. Хоча мали це зробити через місяць. Але Володимир наполіг: «Так, у тебе так очі сяють щастям, тебе відіб’ють, треба терміново одружуватися».
Дорослі чоловіки ридали
«Я зараз отримую таке задоволення від цього жіночого щастя. Мені дали десять днів відпустки за особливими обставинами. І от я приїхала до нього додому, у його містечко: займаюся його собакою, рубаю в городі капусту сокирою, а я в житті не працювала на городі. Готую погано, бо я жінка-свято, а тут мені подобається вигадувати сніданки, обіди, вечері. І так мені це до душі», — за легкістю голосу відчутно, що жінка щаслива.
За півтора місяця їй виповниться 60 років, вона демобілізується. Хоче, щоб вони з чоловіком жили в її рідному місті. Олена мріє працювати «помічником ветерана». А про любов каже так:
«Коли я була на літературній зустрічі з Павлом Вишебабою, хтось запитав, чи є місце коханню на війні та в армії? Він заперечив — мовляв, не до цього. А я підняла руку: “Вибачте, з усією повагою до вашої творчості, не погоджуся: заради любові ми воюємо. Любові до Вітчизни, до дитини й одне до одного. У мене весілля скоро”».
Наостанок військова згадує випадок, коли виступала на сцені в дуеті з іншою співачкою. Було це на фронті, заспівали пісню «Коханий».
«А перед цим я сказала: “Хлопці, бажаю вам, щоб у кожного був номер телефону, куди б ви могли зателефонувати в будь-який час. А у відповідь почути: «Коханий, я чекаю завжди»”. І от ми співали, а вони плакали. Дорослі чоловіки. Кохання — важливе для всіх, де б ми не були й скільки б років не мали».
читайте також:
- «Я не бабця, я солдатка». 72-річна військова «Азову» про службу, полон і роботу в стабпункті
Sourse: hromadske.ua
